Текст радіодиктанту 2022
Твій дім
Розкажи мені про свій дім. Той, що пам’ятає твої перші хиткі кроки і береже щорічні зарубки часу, залишені рукою матері на одвірку.
Розкажи про його запах – теплий сонний дух книжкових полиць, побитого шашелем креденса, жовтого супу з терпкою петрушкою. Або, може, навпаки – бадьорі пахощі фарби, лаку, новизни; як же довго, чи не пів життя мріялося про власний дім!
Розкажи про його скрипи і шерехи, тіні й залиті світлом кімнати, безтурботний сміх або надтріснуті голоси, які зненацька напівголосно заговорили про те, що, ймовірно, більше нічого не буде як раніше.
Насуплений, пошрамований, із заклеєними навхрест шибками, твій дім, беззахисний під час великої біди, тепер щосили намагається бути фортецею: десь у його нутрощах - у темному, незатишному підвалі - часто ховаються від обстрілів люди і домашні звірі.
А деколи дім здатен уміститися до розмірів валізи. Всі ми тепер, мов ті равлики, знаємо ціну великих переселень.
Та головне – це місце сили і пам’яті роду. З нього черпали снагу твої попередники, перемелені жорнами темних часів, – війнами, репресіями, боротьбою з двоголовою гідрою. Їх ламали, а вони билися за право вижити й зберегти в собі свій дім. От як і ми тепер.
Я точно знаю, він вистоїть, виборсається, дочекається твого схвильованого вигуку: "Я вдома!". А ти про все-все мені розкажеш.
9 листопада, у День української писемності, українці в різних країнах світу писали 22-ий Радіодиктант національної єдності. Наразі відомо, що кількість учасників цьогорічного радіодиктанту була рекордною. Попередній рекорд було зафіксовано торік — до 20 тисяч осіб.
Текст радіодиктанту 2021
Слідом за пам’яттю
Парк! Як добре, що він у нас був. І не просто був, а буяв,
дихав, заманював – такий величезний, розкинутий на незліченних гектарах,
невимірний. Кожен із нас, молодших і старших, приходив до нього трохи не з
побожним онімінням і завжди відкривав щось таке, що хоча б на пів життя
залишиться спомином. Наш парк перевершував будь-який інший, він був чудесним
лісом. Він існував поза часом і в позачасі тривав.
Покинутий десь на галявині псевдокитайський павільйон, застиглий
танок гіпсових німф довкола рясно порослого асфоделями пагорба, заґратований і
напівзавалений каменями лаз у розбійничу печеру… Я міг би тягнути й далі цей
перелік моїх тодішніх дивовиж. І всі вони трапилися протягом одного-єдиного
літа! Бо кожне моє, як і моїх ровесників, літо минало – ні, пролітало,
проносилося! – в парку, в його іноді аж до грудей високій траві.
Хоч найважливіша була осінь. Ви її любите? Якщо ви незлюбили
осінь, то вам у дитинстві не пощастило з парком. Таким, як мій, що спершу
заливав усього себе червоною й жовтою барвами в цілковитій невичерпності їхніх
напівтонів, а відтак поступово скидав ту червінь і жовтину, до решти, дощенту
оголюючись на зиму. Тоді-то й наставала пора особливої чуйності: млистими
передсвітанковими годинами до парку починали заходити невеликі групи мисливців.
Автор диктанту – Юрій Андрухович
Комментариев нет:
Отправить комментарий