Наші земляки - учасники подій під Крутами

   ПАМ'ЯМАЄМО ПОДВИГ ГЕРОЇВ КРУТ!

В українській історії є події, які стали знаковими і символічними. Бій на залізничній станції, який відбувся 29 січня 1918 року, для українського народу є яскравим прикладом мужності та самопожертви молодого покоління у боротьбі за незалежність Украни. Юнаки, які загинули, проявили справжню відданість національній ідеї, утвердивши патріотичний дух непереможної нації. Бій під Крутами набуває нового значення сьогодні, коли українські воїни, ціною власного здоров'я і життя захищають рідну землю від російської агресії.

Думаю, вам буде цікаво дізнатися, що серед учасників бою під Крутами було п’ятеро жителів Кіровоградської області: Володимир Шульгин, Семен Могила, Сергій Горячко, Михайло Михайлик, Левко Прядько.

   Володимир Шульгин (1894-1918), який народився у Єлисаветграді в сім’ї українського історика та педагога Якова Шульгина. Рідний брат генерального секретаря міжнаціональних справ, посла УНР в Болгарії Олександра Яковича Шульгина. Отримавши початкову освіту вдома, Володимир в подальшому ґрунтовно вивчає французьку та німецьку мови у приватних гімназіях, а в 1913 році вступає на природничий відділ фізико – математичного факультету університету імені святого Володимира. Будучи вже відомим громадським діячем, Володимир Шульгин організував і очолив Українську студентську громаду в Києві. У 1917 році член губернського комітету Ради представників Київщини, а в жовтні того ж року його було призначено на посаду діловода Генерального Секретарства внутрішніх справ. За покликом серця студенти і гімназисти стали до оборони української держави від більшовицьких військ. Того січневого дня жоден з них не зламався, не покинув передових позицій. Володимир Шульгин загинув у бою під Крутами, похований разом з Володимиром Наумовичем на Лук'янівському кладовищі. У нашому місті, на відміну від столиці України, немає вулиці Володимира Шульгина, але є вулиця Шульгиних (з грудня 2014р.), яка названа на честь всієї славнозвісної родини.

Безперечно, одним із героїв є Семен Андрійович Могила (1897-1924) – поручник Армії УНР з доволі мілітарно насиченою біографією. Але спочатку уродженець Глодос спокійно собі працював реєстратором у селищі Рівне Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Щойно дізнавшись про створення Центральної Ради в березні 1917-го та появу національних збройних сил, юнак поїхав до Києва і вступив до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького. За зразкову поведінку та успіхи у навчанні Семен досить швидко став бунчужним свого курсу. Коли наприкінці 1917 року молодь виїхала для захисту державного кордону, в район станції Доч на Чернігівщині, Могила вже керував ротою завзятих хлопців. Випускник військової школи, згадується в мемуарах Аверкія Гончаренка, фактичного командуючого бою під Крутами, як його активний учасник. А напередодні Семен Могила взагалі очолював розвідку, яка потягом вирушила в напрямку червоних і навіть захопила кількох полонених. Під час відступу з поля бою під Крутами, він попіклувався, аби було винесено всіх поранених юнаків із його сотні. Наприкінці 1918 року Семен повернувся до Рівного, де сформував партизанську групу, яка боролася проти радянської влади. Їх першочергове завдання полягало у знищенні продовольчих загонів на теренах нашого краю. У 1919-1920 рр. у складі куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії брав участь у Першому Зимовому поході, згодом служив у 17-му легко-гарматному курені 6-ї Січової дивізії. Набувши значного досвіду, підпільник Семен Могила працював з 1921 року у Повстансько-партизанському штабі УНР. Удача відвернулась в січні 1923 року, коли його заарештували в містечку Судилків (Хмельницька область) після перетину радянсько–польського кордону. Чекісти намагалися перевербувати ув'язненого резидента, тобто схилити до співпраці. Проте всі "заходи" були марними, незважаючи на допити і тортури, він мовчав. Українського розвідника Семена Андрійовича Могилу розстріляли в Харкові в ніч із 22 на 23 березня 1924 року.

Двоюрідний брат Семена Могили Михайло Карпович Михайлик (1897-1924), теж родом із села Глодоси, став одним із перших, хто написав детальні спогади про той пам’ятний бій під Крутами («День 16 січня 1918 року», «Виступ Першої української військової школи») та свій бойовий шлях у роки визвольних змагань. Активіст національного відродження 1917 року у Криму. У 1917-му поручник авіації флоту, член Ради Чорноморської громади, організатор українізації Чорноморського флоту. З 1919 року був старшиною у Київській групі Дієвої армії УНР, у 1920-1921рр. – ад'ютантом куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії. Брав участь у Першому і Другому Зимових походах, отримав поранення. Після переходу українського війська річки Збруч у листопаді 1920 року та роззброєння поляками проживав у місті Сарни (Рівненська область). На жаль, здоров’я чоловіка було підірване життєвими випробуваннями, і 1924 року він помер від серцевого нападу.

Ще один хоробрий воїн, – Сергій Кузьмович Горячко (1898-1962), народився в с. Гурівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Кропивницький район Кіровоградської області). Навчався у Саратовській гімназії, потім в Першій Київській військовій школі. Під Крутами був поранений, автор відомої схеми (графічної реконструкції) бою на залізничній станції. Згодом став комендантом 6-ї Січової Стрілецької дивізії. Під час проведення Другого Зимового Походу у 1921 році, в складі середньої групи полковника М.Палія-Сидорянського тяжко поранений біля станції Жмеринка. Деякий час сотник армії УНР проживав у Німеччині, а в 1951 році виїхав до Австралії. До самої смерті на еміграції очолював Союз Українських Комбатантів Вікторії (СУКВ). Похований на кладовищі Фавкнер у Мельбурні. У рамках проведення декомунізації на Кіровоградщині, згідно рішення Долинської міської ради від 12 лютого 2016 року № 119, одну з вулиць міста перейменовано на честь Сергія Горячка.

Після буремних подій Української революції 1917 –1921 років залишається нез'ясованою до кінця тільки доля Левка Федотовича Прядька (1894, с. Глодоси, Єлисаветградський повіт, Херсонська губернія, зараз Новоукраїнський район Кіровоградської області – ?). Достеменно відомо, що він навчався у 1-й Українській військовій школі. Відважний учасник Крутянського бою та Першого Зимового походу у складі куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії. Мав військове звання – старшина Дієвої Армії УНР. Необхідно також згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів «Залізного хреста за Зимовий похід і бої», по суті єдиного ордену Української Народної Республіки. У ході національно-визвольного руху його отримали майже 4 тисячі вояків, у тому числі Лев Прядько та Семен Могила.

Наприкінці 2014 року у Кропивницькому з’явилася вулиця Шульгиних (колишня Калініна).

У 2018 році, до 100-річчя бою під Крутами, у місті відкрили меморіальну дошку братам Шульгиним. У багатьох містах України є вулиця Героїв Крут, до яких належить і Володимир Шульгин. Пам'ять про героїв-земляків ми повинні зберегти.

Джерело: кропивницький краєзнавець Борис Шевченко.

Василь Симоненко - син України, велич світова

8 січня народився відомий українець, поет, журналіст - Василь Симоненко. Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею", Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України. Пропоную згадати цікаві факти з життя та творчості поета та перечитати його поезії.

-В 💥 Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.

💥Почав шкільне навчання Симоненко у рідному селі. По закінченні отримав золоту медаль. Згодом вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка, а після отримання диплома переїхав до Черкас, де працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда".

💥 У редакції останньої Симоненко познайомився з дівчиною Люсею

– коханням всього життя, яка працювала там кур'єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь.

💥Дівчина припала не тільки до серця Василю, а і його приятелю Станіславу

Буряченку. Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: "Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь".

💥У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що

влюблюся". Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся. Один з друзів поета, журналіст Микола Сніжко, розповів, що "причарувати" Люсю вдалося завдяки вину з троянд. Робити цей напій Василь навчився під час відрядження у Тальне, де почув легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.

💥"Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх", — пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – "Симоне". А дружину Людмилу – Люсьєн.

💥Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди".

💥Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків.

💥Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.

💥Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. На залізничній станції в Черкасах між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати Василеві цигарки. Той, звичайно, обурився.

- 💥Нагодилися двоє чергових міліціонерів і попросили письменника показати документи. Василь пред'явив редакційне посвідчення. Але, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці безцеремонно скрутили Василеві руки й на очах у натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції. Потім поета запхали у "воронок". Колеги розшукали поета в камері у Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився секретар Смілянського міськкому партії.Василь показував синці й розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини. На думку друзів поета, це побиття було не випадковим.

💥Навесні 1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала.

💥У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років.

💥Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова.

💥1965 року Симоненка висунули на Шевченківську премію. Проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в Незалежній Україні, посмертно.

Відомі цитати Василя Симоненка:

1. Можна все на світі вибирати сину,

вибрати не можна тільки Батьківщину.

2. Можна прострелити мозок,думку ж не вбить!

3. Поезія — це прекрасна мудрість.

4. Не заколисуй ненависті силу.

5. Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.

6. Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.

7. Як усе на світі зрозумієш, то тоді зупинишся і вмреш.

8. Вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе.

9. На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.

10. Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.

11. Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

12. Запізніле каяття завжди схоже на позерство.

13. Найогидніші очі — порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші душі вельможні,

Найпідліша — брехлива сльоза.

14. В калюжі глибоко не пірнеш, будь ти хоч японським шукачем перлів.

15. Якими б цитатами бездари не підпирали свою розумову стелю, вона, однак, занизька.

16. Щасливий той, хто хоче мало від життя: він ніколи не розчарується в ньому.

17. Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають, не горять!

18. Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!

19. І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я».

ЯК ДОБРЕ ТЕ, ЩО СМЕРТІ НЕ БОЯСЬ Я....

                 Йому було б 85!

  Василь Семенович СТУС народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району. Український поетшістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель,  літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв'язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту в київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно)       
Василь Стус – геніальний поет, який творив здебільшого у "політичних" таборах. Його вірші – символ боротьби, а Стус – головна постать Українського Руху Опору. Василь Стус – поет, якого важко переоцінити, адже його внесок у розвиток національної ідеї та відновлення української державності дуже важливий. У нього були незламні принципи, за які він розплатився 15 роками засудження й життям. Помер 4 вересня 1985 року.

Ось його пророчі слова: “Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи»